Смерть нам до лиця

22

Задовбав російський менталітет. Особливо в тому, що стосується ставлення до померлих.

Померлих у нас точно люблять більше, починаючи з державного рівня. Про великих людей згадують тільки тоді, коли їх вже немає в живих, а поки вони живі, до них нікому немає діла. Великі артисти і ветерани можуть тулитися в розвалюються халупах, хворі й забуті, зате після смерті удостоюються окремої слізливою передачі і церемонії прощання ледь не у Кремля.

Якщо взяти звичайну сім’ю, то родичі запросто можуть забути, коли у тебе день народження, але ніколи не забувають, хто коли помер. Провідати близьких — це ж треба збиратися, розмови з ними вести, але зате провідати могили кожне свято в році, включаючи день народження померлого і Новий рік — це завжди будь ласка. Поки чоловік був живий, його думки, почуття, інтереси були нікому не важливі, його могли лаяти за ті вчинки, не той характер, взагалі за те, що «не в нашу породу пішов», зате після смерті він несподівано стає самим розумним, добрим і прекрасним людиною на світі. Якщо у тебе проблеми з грошима, тобі відмовлять у допомозі, але після смерті замовлять дорогий гріб і відспівування по повній програмі.

Про живих-то дбати набагато складніше, чим про мертвих. Прийшов, погоревал на могилці і все: обов’язок виконав. З живими ще треба спілкуватися, дбати про них, вислуховувати їхні проблеми. Це нагадує мені поведінку тих самих фанатичних собачників-кошатників, які заводять купу тварин і всі сили вкладають в турботу про них, а не про своїх дітей. Зі сторони це все виглядає так собі.

Цінуйте близьких, поки вони живі, поки ви ще можете налагодити з ними відносини, а не страждайте на могилці, як ви б все виправили і зробили по-іншому.