Диктую по-собачому

26

Люди часто диктують мені свої адреси, так що я вже звикла сприймати їх в певних виразах. Дзвінок — черговий клієнт диктує мені пошту. Доходимо до першої незрозумілою літери:

— «e» (на слух — «і»).
— Як російське «е»? — перепитую я.
— (зневажливо) Дівчина, англійське «e»!

Мені-то все одно, я володію англійською, просто звикла розмовляти з клієнтами певною мовою. Йому так зручніше — гаразд. Давлячись від сміху і більше не перепитуючи, слухаю, як клієнт щосили згадує правильна назва букв англійського алфавіту.

— Знак «at».

Каюсь, не знала:

— Що, вибачте?
— Знак «о»!

Мовчу, туплю, намагаючись зрозуміти, який це з представлених на клавіатурі знаків. Начебто не апостроф, хоча хто його знає… Мовчання затягується. Нарешті з трубки лунає з невимовним «задовбали» в голосі:

— Який ще деякі називають «собачка»!

Я відчула ні з чим не порівнянний напад розчулення і любові до людей. Ледь втрималася від того, щоб подякувати за інформацію.