Наташа-горілка-балалайка

3

Коли все життя прожив за кордоном, в якийсь момент просто здають нерви. Ну, що Росія не брала участь у Вітчизняній Війні, це ми вже знаємо. Те що у нас ведмеді бродять по вулицях, що у нас прем’єр-міністр особисто стріляє бомжів на вулиці, що ми всі на сніданок випиваємо півлітра горілки, що у нас бідність безмежна — все це мені вже давно відомо.

Вчора моя сусідка по гуртожитку запросила до нас у гості своїх друзів. Являє мене їм: мовляв, я росіянка. Один з них одразу ж стрибає з місця в кар’єр:

— О, я знаю росіян, у нас їх в Туреччині багато! Я тебе буду звати Наташею!

Мене звати Олександра, Саша для друзів, але аж ніяк не Наташа. Намагаюся віЕкшн ти від шоку: мені абсолютно наплювати, скільки росіян «Наташ» він бачив у своїй Туреччини, я нічого не маю проти цього імені в цілому — рідну тітку так звуть, але, блін, повагу де? Сусідка намагається виправити ситуацію: нагадує турку моє ім’я, він киває: «Ага-ага, все одно не запам’ятаю». Гаразд, проїхали. Не буду ж я влаштовувати скандал з-за такої дрібниці, хоч і могла б.

Треба сказати, що общаги у нас не як у Росії. В квартирі живуть кілька людей, туалет, ванна та кухня загальні, а кімнати у кожного свої. Проходить годинку, я сиджу у своїй кімнаті, працюю, хоча вони там зі свого боку кутят. І тут цей придурок вламується до мене (навіть не постукав, кретин) і вигукує:

— Ну че, Наташа, а горілка буде?

Ну, тут я зовсім ошаленіла, взяла його за вухо, виставила за двері й зачинила двері на ключ. Він ще довго стукав, вимагаючи горілку і стверджуючи, що у мене, як у російської, вона повинна бути.

Я знаю, що не всі іноземці такі. Але, блін, як мене задовбали такі придурки!