Та ні, в кофтину

14

Днями шукала в магазині кофтинку. На очі попалося щось пріятственное. На тлі інших «мішків», які б висіли на мені, як на вішалці, ця кофтинка здавалася взагалі мало не дитячою. Я запитала у продавчині, чи вільна примірювальна.

— Дівчина! Ви ж у неї не влізе! — почулося у відповідь.
— В примірювальну? Вони у вас такі маленькі? — відповіла я.
— Та ні, в кофтинку!
— Так «так», «ні» або «в кофтинку»?
— Що?
— Дівчина, я задала питання, чи вільна примірочна, і все ще чекаю на нього відповідь.
— Але ви…
— Слухайте! Питання потребує відповіді «так» або «ні». Відповіді «в кофтинку» і «ви» змушують мене сумніватися якщо не у вашому душевному здоров’ї, то в адекватності точно. Так вільна чи ні?
— Так, права вільна.
— Відмінно, спасибі.

Не, якби вона ввічливо якось сказала — наприклад: «Дівчина, по-моєму, ця кофтинка буде вам замала», то я би ще спробувала адекватно пояснити, що це поєднання «велика груди + вільний пончо» створює таке враження, а насправді я ну дуже худа. Але вона і пропозицію побудувала по-хамськи і вимовила його таким тоном, що у мене перед очима спливли всі подібні сцени з радянських фільмів.